ЛЕГЕНДА ПРО СОКОЛА І ПІСНЯ ПРО ОРЛА

Автор: иерей Максим Райков вкл. .

 

ПРО БРАТІВ-КОЗАКІВ, КОТРІ ЗВІЛЬНЯЛИ РІДНУ ЗЕМЛЮ ВІД ФАШИСТСЬКИХ ЗАГАРБНИКІВ.

Ой у ніч тривожну, у ніч буремну породила мати та сина-сокола. «Гей, рости, синку, виростай міцний, гей, літай синку, вище білих хмар, гей, палай, синку, любов’ю вічною та незгасною до Вітчизни рідної, неньки нашої… ».
А пройшло п‘ять літ, мов у вир знесло, на оновлений світ глянув ще один. «Ти, синочку мій, виростай орлом, крила дужі май, щастя-долю май, землі-матінці низько кланяйся, поважай її і шануй її, бо вона ж у нас та й єдиная…».
Чи зрахуєш літ? Їх світанок змив. І один в політ. І другий в політ. А нависла гроза над березами, що при домі росли, домі рідному – старший Микола в небо соколом зринув, молодший – Василь пів-Європи пройшов, землю-неньку свою захищаючи.
А під мостом чужинським ненависним, у кривавім бою, бою з ворогом, в крила соколу увіп’явся снаряд, а у груди орлу увійшла шрапнель…
Не плач, мамо, не ридай, рідна! Не повернувся твій сокіл з польоту далекого, лише орла діждались зраненого-перезраненого. Та легенда про них вічно житиме, наче пісня йтиме із вуст в вуста…
Переді мною пожовкла від невпинного плину часу фотографія. Багато років минуло з тієї пори, як відвойоване шаблями червоного козацтва сонце вперше зійшла над солом’янимистріхами с. Грем’ячка.
…Майорять червоні стяги. Разом з кумачевими ситцями прийшло у село нове, радісне-тривожне, незнане до сих пір: «Межі розоремо. Колгосп створимо. Ніхто не в змозі нас зупинити, боприйшла народна влада!» – гучно виголошує Денис Васильович Лях, одиніз шанованих козаківГрем’ячки. Він на той час мав стадо породистих жеребців. Не міг їх залишити чи довірити бідним односельцям. Тож організував перше колективне господарство на своєму подвір’ї.
– Побудуємо світле майбутнє, не злякаємось «бандитських» головорізів (тих козаків, котрі протистояли створенню колгоспів, самовіддано захищали свою орну землю, луки та ліси від захоплення «голотою»).
Наша земля, наша! Тож розоремо її від краю до краю, засіємо зерном золотим, щоб були і хліб, і пісня. А підтвердження словам – ось ці сталеві коні! – Денис Васильович легко зіскочив на місце причіпника. – Рушай, Ларіоне… – Кинув підбадьоруюче трактористу.
Рушили трактори орати. Орати не тільки вузенькі селянські межі, а й старі звичаї, старе життя, ввігнались в землю леза лемешів, підтверджуючи збудність споконвічних сподівань бідноти…
Саме з цієї фотографії хочу почати розповідь про родину Ляхів. Про сільського активіста (з прошарку багатих селян-середняків) Дениса Васильовича, що повернувшись з фронтів громадянської війни, віддав до колгоспу все, враховуючи криваві мозолі на долонях; про трудівницю і матір Анастасію Сидорівну – дружину його. Про їх синів – старшого Миколу і меншого Василя. Про сокола і орла…
Довоєнні біографії обох чимось подібні. Обоє закінчили Грем’яцьку семирічку. Микола став педагогом. Василь – хіміком. Обоє – комсомольці. Обоє – сільські активісти.
Жити б та жити, сім’єю завестись, та вдарили грози, прийшла біда на землю рідну. Провела мати в бій синів своїх. Миколу-сокола раніше – ще у 1940-му, Василя-орла через рік – у серпні 1941-го.
Як воювали брати, як тримали клятву неньці рідній і землі-матінці? Про штурмана морської авіації Гвардії старшого лейтенанта Миколу Ляха повідомляють короткі фронтові листи. Про лейтенанта, командира стрілецького взводу Василя Ляха спробую розповісти.
Легенда про сокола.
Ніщо не може вплинути на людину так сильно, як ці, часом нерівні рядки листів, які принесла нам вічність. Легенда про нього –безстрашного Радянського сокола М.Д. Ляха, безсмертна, а рядки листів, адресованих ним найдорожчим людям – батькам, братові, нареченій, пропахлі порохом, згарищами, боями, загартовані полум’ям і солоним морем, невмирущою славою ввійдуть в людські перекази, в людські бувальщини (фото 0115).
Вони пережили його – двадцятисемирічного. Але, чуєте, він завжди-завжди з нами, в кожному рядочку, виведеному чорнилом чи олівцем, кожному рядочку, який виводив, повернувшись з жорстокого поєдинку з ворогом. Кожним рядком він бажає нам жити, жити за нього, літати як він… Вчить нас любити рідну землю, за яку склав молодечі соколині крила у далекому 1945-му, за чотирнадцять днів до кінця війни.
17 серпня 1941-го.
«Політичному керівнику т. Шелайко від курсанта Ляха М.Д.
Прошу Вашого піклування перед командуванням училища про зарахування в нього мого молодшого брата Ляха Василя Денисовича, народження 1923 року, комсомольця, робітника-хіміка, який без відриву від виробництва у цьому році закінчив Шосткинський аероклуб і отримав звання пілота.
В дні смертельної сутички з ненависним фашизмом, коли на захист Вітчизни стали всі, хто в змозі тримати в руках зброю, ми, брати, бажаємо битись з ворогом пліч-о-пліч, на одному літаку. Будемо боротись з фашистами до повного їх знищення, не шкодуючи своїх сил і самого життя. Як старший брат, прошу прийняти до уваги наше прохання».
Чуєш, ровеснику? Так у грізні неймовірно важкі дні, коли наші батьки груди в груди, багнети в багнети зійшлись з ненависним супостатом писав молодий патріот, твій земляк.
І який жаль, що деякі слова листів вже на можна прочитати чітко, може перепона цьому – час, а може гірко-радісні материнські сльози, що ненароком впали на довгожданий папір…
Ровеснику! Вчись писати матері, рідній матері, як писав твій земляк, що ніколи не повернеться з свого останнього соколиного польоту. Страшні то були часи, не варто про це повторюватись. Та в найважчу хвилину герой умів знайти довгождану мить підбадьорити словом своїх односельців, порадувати рідних, кожним рядком листа палати незгасним коханням до тієї, кого обрав на все життя…
15 березня 1944 року.
«Здрастуй, рідна моя мамо! Мамо! Я дуже радий і вдячний за Ваші листи. Вже одержав цілих п’ять.Я їх завжди ношу з собою як саме дороге і навіть у бій літаю разом з ними, мамо, разом з твоїм дорогим образом у серці.
…В останні дні ми багато літали. По два-три рази на день бомбили ворожі окопи, автоколони, міста, топили кораблі в морі.
Обнімаю і цілую свою дорогу маму.
Ваш син Микола.»
31 березня 1944 року.
«Здрастуй, дорога мамо! Мамо! Сьогодні одержав два листа від тата. Дуже радий за нього,..
Я живу добре. Воювати доводиться часто: літаємо в море, топимо кораблі. З бою повертаємось всі. Німці бояться нас як вогню – ми кожного дня не даємо їм спокою.
Сьогодні ми теж літали в море і потопили два кораблі. Завтра вранці знову підемо бити німців. До літа ми їх виженемо з нашої землі і морів.
Палкий привіт бабусі, Михайлу Васильовичу і всім рідним…»
Щодня в жорстоких кровопролитних боях гинули товариші, бойові побратими. Останнім притулком для них ставали морські хвилі. Та він боявся потривожити материнське серце. «З бою повертаємось всі…». А може за цими словами і криється найпалкіша любов і співчуття до рідних йому людей, до земляків?
23 травня 1944 року.
«Здрастуйте дорогі мої тато і мама! Поспішаю повідомити, що я живий-здоровий, чого від усієї душі і вам бажаю. Учора одержав листи від Вас і від Васі. Тепер ми з ним часто листуємось. Братик воює на славу – тільки днями сам узяв у полон тридцятьфриців.
Я дуже радий, що вам пише Віра. Приємно, що вона вам сподобалась.
… Після війни зберемось всі разом, піднімемо келихи за Перемогу. Приїдемо всім екіпажем – я, Ваня, Юра. Сьогодні нас всіх представили до орденів. Воюємо ми непогано. Нещодавно знищили три катера, портові споруди, вагони та інше.
Привіт всім рідним і знайомим!»
Лише в одному фронтовому листі ми знаходимо слова про перше палке кохання. Дарма, що плине у вічність час, любов незгасима.
Всього один лист нареченої зберігся в сімейному архіві. Важкі були часи. Та Віра й Микола серцем відчували одне одного. Та й як не кохати дівчину, лист якої до Миколиних батьків починається так:
«Здрастуйте, дорога мамо! Кожен рядок, кожне слово Вашого листа для мене дороге. Читаю його по кілька разів і уявляю Вас, рідна наша, добра мамо. Згадую Вас, як маму коханого мого Колі і мою рідну маму…».
Лист наповнений незгасною вірою, любов’ю, яку просто неможливо коментувати.
Ось вони, Ярославни, вірні подруги, ніжність і мужність яких переживуть віки. Під ходою могутнього володаря-часу руйнуються мури віковічних фортець, та жага їх сердець буде вічно зігрівати нас незгасним вогнем…
17 липня 1944 року.
«Здрастуйте, дорогі мої тато і мама! Останній раз був у бою 16 липня. Вчора ми одержали блискучу перемогу: потопили найбільший корабель ворога на його ж морській базі. Ударили, як мовиться, під самим носом у фашистів – і від корабля тільки щепи…
Всі наші люди повернулись додому. А ворог втратив до 700 матросів і офіцерів – нікому з них не вдалось врятуватись.
Так ми віддячуємо ворогу за рани нанесені нашій землі.
Бажаю всім щастя, здоров’я. Всіх обнімаю і цілую…».
Останній, пробитий кулею лист. Датований 21 березня 1945 року.
«Дорогі мої тато і мама!
Я живий-здоровий, чого і вам від щирого серця бажаю. Почуваю себе добре.
Три рази ходили в море, потопили багато німецьких кораблів. Друзі живі й здорові. Мені пише Віра…
Сьогодні дали премію за потоплені кораблі – чотири тисячі карбованців. Висилаю її вам – дома зараз значно сутужніше.
Передавайте всім-всім привіт.
Бажаю щастя здоров’я.
Цілую. Ваш син Микола».
25 квітня 1945 року.
… Заревли мотори. Червонозоряні літаки швидко набрали висоту. Попереду – ворожа морська армада.
Можна з сяйвом блискавки порівняти цей відчайдушний нерівний поєдинок. Не одного фашистського ката пустили на морське дно відважні льотчики, не один ізувірв передсмертному страсі закрив обличчя руками, щоб не бачити пікіруючу червонозоряну помсту.
Та сили були нерівні. Підбитий радянський бомбардувальник сів на воду. Відчуваючи легку здобич, ніби шакали, з усіх сторін кинулися до нього хрестаті катери. Спалахували фашистські суденця, але полум’яогортало і пораненого сталевого птаха. Ваня, Юра, Микола – вірні сини великого Радянського Союзу ворогу в полон не здалися…
Пісня про орла.
20 січня 1945 року.
«Здрастуйте дорогі, рідні мої мама і тато! В перших рядках повідомляю, що я живий-здоровий. Бажаю вам всього найкращого в житті, а головне – здоров’я.
… Рівно через два місяці буду відзначати свій день народження. Не горілкою – на фрицівській спині»поставлю відзнаку.
Зараз ми маємо великі успіхи. Про них чуєте по радіо і в газетах.
Ось коротко і все. Всім палкий привіт.
Ваш син Василь».
Лист датований 1945 роком, роком великих радощів, перемог і незгойних смутків.
А до того… До того молодшого сина-орла чекали далекі й важкі фронтові дороги. Такі важкі, що дехто назавжди залишився на цих дорогах. Але він переборов смерть.
12грудня 1942 року під містом Ржевом прийняв Василь Денисович вже котрий бій, повів у атаку свій стрілецький взвод, поранений, спливав кров’ю, але тримався. Першими його бійці увірвались на зайняту ворогом висоту і втримували її до підходу головних сил. Тільки тоді командир взводу втратив свідомість, отямився вже в госпіталі. Воістину орлина мужність.
Це було його перше «легке» поранення, після якого командир стрілецького взводу лікувався у госпіталі м. Москви понад шість місяців – і знову передова. За вдало проведену розвідку лейтенанта В.Д. Ляха удостоєно першої бойової нагороди – ордена Червоної Зірки, його товаришів – орденів Слави.
Знову бої у складі 329 стрілецького полку 70 стрілецької дивізії, 33 Армії та 2-го Білоруського фронту, Центрального і Західного фронтів... Знову поранення: легке – 14.08.43 р.; важке– 06.09.43 р.; легке – 28.06.44 р. Госпіталь. Фронт. Не міг він відстати в польоті від брата-сокола. Микола – двічі кавалер ордена Червоного Прапора. Василь за хоробрість і рішучість в боях удостоєний ордена Вітчизняної війни І-го ступеня та двох орденів Червоної Зірки.
15 лютого 1945 року орел пішов у останній бій. За життя Василя до 28 травня 1945 року боролись лікарі і були не певні – чи зможе жити. Зміг. тільки рани на тілі струпом страшним стяглися. Тяжке сліпе проникаюче поранення грудної клітини з наявністю металевого осколка у задній средосистемі поблизу великих судин турбувало все життя.
Він жив, боровся з відчуттями болю (що завдавали чисельні рани), допомагав чим міг людям. Разом з вірною дружиною Катериною Федорівною виростили трьох синів і доньку. Своє щастя знайшли та й людям завжди назустріч йшли.
В батьків удалися сини Микола, Віктор, Олександр та донька Ольга. Нема кінця славному роду Ляхів, як нема кінця слави і роду козацькому.
Петро Скоробагатський

  • IMG_0111_Микола_Лях
  • IMG_0113__Васил__Лях
  • IMG_0116
  • IMG_0123
  • IMG_0124
  • IMG_0128

 

Добавить комментарий


Защитный код
Обновить